Київська Християнська Церква

«Життя рухалося по замкнутому колу, вирватися з якого я не могла. Тюрма, наркотики, в'язниця, наркотики ... Я була впевнена, що мені просто не щастить, і скоро все налагодиться. Тільки от чомусь роки йшли, але нічого не налагоджувалося, а проблема з наркотиками тільки росла ... »

Мені 53 роки, родом з Сімферополя. Дитинство пам'ятаю мало, лише якісь сонячні фрагменти радості, мамина посмішка, а ще чомусь багато морозива. Чітка картинка - мені 9 років, похорон мами - і нескінченне почуття болю. Її відхід став справжнім потрясінням для мене. Без мами я залишилася самою самотньою і нещасною людиною у світі.

Оскільки я була старшою донькою, турбота про молодших дітей і батька лягла на мої дитячі плечі. Дорослішати довелося дуже швидко, а я не була до цього готова. Мені гостро не вистачало простих речей - розуміння, підтримки, ласки, тепла і любові. Хотілося прокинутися, і щоб все було, як раніше. Здавалося, що мене обікрали, зрадницьки позбавили радості!

Час йшов, а біль поглинала все більше. Я мріяла про майбутнє! Мій тато – вірменин, тому і виховував нас у певних традиціях. У мене формувався стереотип, що щаслива доля для жінки - це вийти заміж. Вдале заміжжя стало для мене метою і, здавалося, єдино вірним рішенням всіх моїх дівочих проблем. Адже чоловік має любити, піклуватися, захищати, поверне мені радість - і я нарешті стану щасливою! Справа була за малим - знайти відповідного чоловіка.

У своїх пошуках я швидко досягла успіху. У 17 закохалася і вискочила заміж. Переїхала жити до чоловіка, народила доньку, але щастя моє швидко перетворилося на кошмар. Чоловік зрадив мені з найкращою подругою, коли я перебувала у пологовому будинку. Потім були його гулянки, скандали, побої. Через кілька років він повісився. Так закінчилася моя перша «щаслива» історія кохання.

Надалі таких історій було багато, і кожна нова незмінно ставала черговим розчаруванням. Це були ті ж самі граблі, об які я втомилася стукатися своїм розбитим лобом.

Порожнеча всередині наростала, і в один момент я почала бавитися наркотиками. Вони приносили хоч якусь радість. На жаль ... Радість моя швидко обернулася плачем.

Наркоманія стала справжньою петлею. Наркотики, в'язниця, наркотики, в'язниця - прокляте коло, з якого вирватися не видавалося можливим. Неодноразово я чула про центри реабілітації, але від допомоги відмовлялася. Я була впевнена, що мені просто не щастить у житті, але настане момент, коли все налагодиться. Тільки ось роки йшли, нічого не налагоджувалося, а проблема з наркотиками все зростала.

До 2010 року таке існування вимотало мене безмежно. Я часто задавала собі запитання - хіба це те, про що я мріяла? Як так могло трапитися? Чому? Відповідей у мене не було, так само, як і сил щось змінити. Натомість було багато сліз, розчарування, самотності і безнадії. У такому стані я потрапила у черговий раз до в'язниці.

Цього разу мене відправили до Чернігова. У колонію приїжджали віруючі, і я почала інколи ходити їх слухати. Мені дуже подобалося те, що розповідав на зборах Валерій Маховик: про свободу, про Господа і Його любов до нас. Напевно, «любов і свобода» стали тоді для мене ключовими словами. Я почала читати Біблію і шукати в ній відповіді на свої питання. А потім увірувала. Просто взяла і повірила Ісусу Христу, повірила в Його життя і Його смерть за нас. У 2013 році я покаялася. Вийшовши з молитовної кімнати, більше не закурила - і це було найперше чудо для мене. Наді мною сміялися, говорили: «Ну, ну, віруюча, подивимося, на скільки тебе вистачить!» А я не звертала уваги, просто більше не курила - і все! Ніколи.

Щось змінювалося всередині мене, хоча зовні залишалися все ті ж «стіни». Знаєте, це було прекрасне відчуття! Такого зі мною ніколи не відбувалося раніше. Коли багато часу проводиш у місцях позбавлення волі, важко любити людей. Тим паче жінок. Якщо чесно, то я їх просто ненавиділа! Поступово пішла ненависть, за нею - злість і образи. Пізніше, коли прийшов час розлучатися зі своїми подругами у Чернігові, я плакала. Я багато в'язниць пройшла, але таке зі мною було вперше.

У колонії я хрестилася і прийняла рішення їхати до християнського центру реабілітації до Макарова. Рішення було важким, але необхідним. Про центр я дізналася від подруги. Вона відбувала покарання зі мною, але звільнилася набагато раніше і вже перебувала в центрі. А через деякий час вона приїхала до нас у колонію вже як християнський тюремний служитель. Мене сильно вразили ті зміни, які я в ній побачила. Це була зовсім інша Наташа.

Відразу після звільнення у 2014 році я приїхала до Макарова. На той час я вже рік не палила, і не було бажання вколотися. Але я знала, якщо поїду додому в Сімферополь, моє минуле може повернутися, а саме цього я і боялася. Дочка знала про моє рішення і мої страхи і не заперечувала з приводу реабілітації. Вона переживала за мене більше, ніж я сама.

На центрі я заново вчилася всього в житті - спілкуванню, терпінню, смиренню, любові. З великою наснагою, спрагою, вивчала Біблію. Було багато уроків, де ми розбирали Писання, і це змінювало мій погляд на світ, на себе. Навчалася допомагати ближнім, вникати в їхні проблеми, молитися за них. На центрі було сприятливе середовище для переоцінки своїх цінностей. Після закінчення курсу реабілітації я залишилася служити на центрі.

У 2017 році помер мій батько, і я поїхала додому його ховати. У той період ми багато спілкувалися з дочкою, я зрозуміла, що ми дуже скучили друг за дружкою. Смерть батька і дідуся була для нас обох ударом. Ще я зрозуміла, що потрібна їй зараз. Вона чекала мене всі ці роки, а я все життя жила для себе. Я більше не боялася свого минулого - моє справжнє сильніше. І я залишилася у Сімферополі.

Господь привів мене в прекрасну Церкву, де я продовжую служити Йому і людям. Після карантину ми плануємо відкривати центр реабілітації для жінок, про який я довго молилася і мріяла. Господь спонукає мене допомагати тим жінкам, які зараз переживають життєві труднощі. Прошу підтримати нас у цій справі молитовно.

Сьомий рік я живу вільним, щасливим і наповненим життям. Мені для цього більше не потрібні наркотики. Зі мною поруч улюблена дочка - і це величезна радість для мене. Я незаміжня, але це перестало мене турбувати. Тепер у мене є на Кого покластися і в Кому знайти стабільність. Все це для мене зробив Господь. Він змінив моє мислення, серце і душу. У Нього я навчилася менше думати про себе, прощати, любити і піклуватися про людей. Мої цілі в житті стали іншими. Я відчуваю почуття подяки Йому за кожен новий день.

Ми часто витрачаємо життя на шляхи, які ведуть до розчарувань і горя.

Шукаємо не те і не там.

Єдиний вірний шлях, який я знаю - це шлях до Голгофи.

Ваше щастя обов'язково знайде вас саме там - у ніг Розіп'ятого за вас на Хресті.

І нехай Господь направить вас саме цим шляхом.

Якщо ви не знаєте, як справитися з залежністю, ми з радістю допоможемо вам.

Реабілітаційні центри у Макарові абсолютно БЕЗКОШТОВНІ!

Телефонуйте:

073 073 22 24 (Telegram)

099 631 22 00 (Viber)

096 010 11 01