Київська Християнська Церква

Мені 42 роки, народилася в Керчі. Батьки розлучилися, коли мені було 3 роки - тато сильно пив. Потім з'явився інший «тато», за ним - третій. Можна сказати, що авторитетного впливу на мене з боку дорослих не було.

У 11 років я почала покурювати «травку» (жаргонна назва марихуани) і випивати. Зазвичай це відбувалося у підвалі моєї п'ятиповерхівки. У нас там була «тусовка» (захід розважального характеру) для дворової молоді. Ми були дуже дружні і проводили у підвалі багато часу. Потихеньку я почала прогулювати школу, а потім тікати з дому.

У 14 років я вчинила першу крадіжку. Ми з подружкою залізли до квартири знайомих і витягли звідти все золото. Нам пощастило, бо тоді ми попали під амністію.

Другий раз я здійснила крадіжку в 15 років. Удвох з тією ж подружкою ми стягнули мільйон рублів у мого батька і поїхали до Росії. На той час це було більше 1000 баксів, можна було розгулятися! Вся ця історія закінчилася у приймальнику-розподільнику міста Сімферополь. Звідти нас етапом привезли до Керчі, де вітчим написав на нас заяву до міліції про крадіжку. Хоча це і було у цілях виховання, і нас відразу ж випустили, з вітчимом відносини були зіпсовані. Я пішла жити до дідуся.

Через деякий час я познайомилася зі своїм майбутнім співмешканцем Пашею. Він вживав наркотики, і я почала «колотися» (приймати наркотики внутрішньовенно, бути наркоманом розм.) разом з ним. Перший час гроші на наркотики ми добували, займаючись дрібним шахрайством - обманювали народ на обміні валюти. Згодом «дози» (певна кількість наркотику на один прийом) росли, і ми не гребували вже нічим - розбій, крадіжки, грабежі ... Це тривало 8 років, поки Паша не загримів до в'язниці. На мене було заведено три серйозних кримінальних справи, я була в розшуку. Щоб не сісти до в'язниці слідом за Пашею, я втекла до Одеси.

Ох, Одеса…

В Одесі все пішло за старою схемою. Познайомилася з черговим хлопцем Сергієм. Будучи у страшній «системі» (систематичне вживання наркотиків), завагітніла і народила дочку Машу. Сергія незабаром посадили, мою дочку забрала мама в Крим. З квартири Сергія, де ми жили, його мама мене вигнала. Можна було б повернутися додому, але там я була в розшуку. Якщо чесно, мені було все одно, де і як жити. Головне, щоб були наркотики.

Мене довго не могла зловити міліція, бо я користувалася чужими даними. Але, як говорять, «скільки мотузці не витися …» - все має своє завершення. Я потрапила до в'язниці на 3,5 роки. Зараз важко сказати, чому тоді не «спливли» епізоди по Керчі і те, що я була в розшуку. Думаю, термін  значно б збільшився.

Звільнилася я в 2007 році. Зона мене нічому не навчила. З моїх одеських знайомих в живих не залишилося нікого. Цей факт мене не налякав. У моєму житті нічого не змінилося. Замкнуте коло. Знову наркотики, таблетки, бухло. Постійна зміна співмешканців, часті побої (всі мої співмешканці мене били, у мене складний характер) і жахливі умови проживання. Так тривало до 2011 року.

Дійшло до того, що я жила по підвалах у двірників. Їла те, що вони приносили зі смітника. На наркотики грошей вже не було, я спивалася. Це був страшний стан. Прокидаєшся у підвалі - невідомо день чи ніч, думка в голові тільки одна - напитися.

Під час походів за випивкою мені постійно траплялися оголошення про реабілітацію для алко та наркозалежних. Я розуміла, що далі так не можна, і зважилася зателефонувати. Мене відразу запросили приїхати, реабцентр знаходився в Одесі. Пам'ятаю, як сумнівалася, думала, що вб'ють на органи. Приїхала на реабілітацію зі своїм єдиним скарбом - пачкою з недопалками. Більше нічого у мене не було.

На реабцентрі потихеньку почала знайомитися з Біблією. Довго не могла зрозуміти, що там написано, поки не почала читати сучасний переклад. Незважаючи на довірливе ставлення до мене служителів, я продовжувала нишком покурювати. Згодом мене почали відпускати саму в місто клеїти оголошення. Це була хороша можливість купувати «Барбітур» (заспокійливі, снодійні засоби, що вживаються у якості наркотичних засобів) і енергетики. Дивлячись на мене, не можна було сказати, що я змінилася. Я усвідомлено лізла в те ж болото, знаючи, до чого все це призведе. Так тривало 9 місяців, поки мене не зловили з сигаретою і не вигнали з реабцентру.

На реабілітації я познайомилася з сімейною парою, яка приходила до нас в центр і розповідала про Бога. Це були Юра й Інна Химченко. Юра проходив реабілітацію в Макарові і порадив мені їхати саме туди. Я погодилася.

Після реабцентру в Одесі в Макарові було трохи незвично. Чоловічі й жіночі центри були роздільні. Проводилось багато біблійних уроків. На зібрання в дім молитви ми їздили двічі на тиждень. Саму мене нікуди не відпускали. Дивним було те, що мене це не напружувало! Потім я пережила справжнє покаяння. Поступово почала розуміти, що таке смирення. Навчилася розділяти важливе і другорядне. Господь почав викривати мене через проповіді. Все це було в новинку для мене. Мій світогляд просто тріщав по швах. Бог поступово завойовував моє серце.

Перші реальні практичні зміни я відчула, коли після реабілітації перший день вийшла на роботу. Коли ми з подругою зупинилися попити кави, я згадала про сигарети. Мені дуже хотілося закурити. На думку прийшов вірш з Біблії Гал. 5:1 «Тож стійте у свободі, яку дарував нам Христос, і не підвергайтесь знову в ярмо рабства». Мене як потом холодним пробило! Я усвідомила, що Господь дав мені свободу. Я зрозуміла, що МОЖУ НЕ ПАЛИТИ!

Через деякий час я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Олексій був помічником служителя в чоловічому центрі. Льоша, як і я, перед реабілітацією, довго жив на вулиці, і у нього не було ноги. Я зараз часто замислююся над тим, що б з нами було, якби Господь не привів нас у Свій дім.

Ми одружилися і залишилися жити в центрі адаптації. Було дуже нелегко. Важко було «притиратися» один до одного. Були моменти, коли хотілося просто втекти від усього й від усіх. Тільки від себе не втечеш! Я говорю це до того, що не вірте людям, які кажуть, що буде легко! Не буде! Приготуйтеся до боротьби зі старими звичками і з самим собою.

У 2014 році я завагітніла. Ще по розвитку плода було зрозуміло, що дитина буде дуже хворою і слабенькою. Лікарі відверто відмовляли мене народжувати. Лякали, що дитина не доживе до двох років. Що ми будемо все життя страждати і мучитися з ним по лікарнях. Але у мене в серці не було й тіні сумніву в тому, що треба народжувати. Я чітко розуміла, що аборт - це вбивство.

Коли я прийшла на кесарів розтин, лікарі сказали, що, судячи за симптомами, дитина вже мертва. Ми з чоловіком молилися Богу. Півтора місяці після пологів Даня провів у реанімації. Але він був живий! З появою сина наша сім'я стала одним цілим. Я побачила свого чоловіка зовсім в іншому світлі - він проявляв себе в любові, підтримці, турботі про нас.

За шість років Господь повністю змінив мене і моє життя. Він навчив мене йти вперед і не боятися труднощів, любити, піклуватися про інших і жити в свободі.

Зараз я беру участь у житті сімей, які мають дітей-інвалідів. Це волонтерське служіння благодійної організації «Салім» для сімей Макарова і Макарівського району. Ще я вчуся в інституті душенаставництва - хочу допомагати страждаючим від бід людям знаходити живі стосунки з Богом. У церкві я маю служіння бухгалтером.

Вся наша сім’я - люди з інвалідністю. Багатьох лякає така доля, а ми, озираючись на своє минуле, дякуємо Богові за наше сьогоднішнє життя. Кожен новий день дарує мені надію.  Господь оточив нас дивовижною турботою і любов'ю. Хочеться сказати тільки одне - не бійтеся довіритися такому Богу!