Київська Християнська Церква

Мені 38 років. Народився в невеличкому містечку під Києвом у благополучній родині. Батьки багато працювали, щоб ми з сестрою ні в чому не мали потреби. Я молодший в сім'ї, і мене дуже балували. Підростав  я – росли і мої запити, потреби і претензії до життя.

У чотирнадцять років я почав покурювати травку і випивати. Це допомагало мені долати  свої страхи, яких було дуже багато. Наркотики допомагали мені відчувати себе сильнішим і вільним. Який жорстокий обман!

Після закінчення школи я почав вживати трамадол, а в 20 років вже стабільно «сидів на героїні».

Виходу з такого становища я не бачив та й не хотів бачити. Наркотик, який раніше давав мені ілюзію незалежності, повністю заволодів мною. Парадоксально, шукаючи свободу - стати рабом у прямому сенсі цього слова. Я перестав відчувати себе як особистість. Мною керувало лише одне  - бажання вколотися!

Я торгував на Київському ринку, мав машину. Проблем з грошима не було. Поряд цигани продавали «ширку», її було багато, і вона була дешевше героїну. Мені говорили про те, що  «ширка»  - це бруд. Але мені було все одно, чим колотися, аби до безпам'ятства.

Незабаром я опинився в реанімації з передозуванням.  Для родини це був шок. Син-наркоман - це ганьба. Батьки почали мене інтенсивно лікувати.

Змінювалися міста і клініки, де мене лікували, препарати, способи і методи. Ми випробували все –бабки-знахарки, Лавра, храми, психлікарні. Змінювалися коло спілкування, місця проживання, роботи, навчання. Не можна сказати, що я не боровся. Але це було схоже на бій з тінню. Зупинитися надовго не виходило. Свободи не було. Внутрішньо я не змінювався. Все так само щиро був закоханий у наркотик.

Мама часто плакала, що не побачить онуків, пропонувала одружитися. Думала, що так дурка з моєї голови вивітриться. І я їй повірив. Одружився у 2008 році. Це була сестра мого друга. Не можу сказати, що я її любив, просто це була чергова спроба втекти від наркоти. Мені це вдалося, шкода, що всього лише на рік.

Моя дружина була молодша за мене на вісім років. Вона ніколи навіть не курила. Я влаштувався на роботу, у нас мав народитися син. Здавалося б, ну чого ще побажати для щастя? А зовсім трохи - для повного щастя мені все так само був необхідний НАРКОТИК!

Коли дружина поїхала в пологовий будинок, до мене приїхав мій друг - брат дружини. Він привіз дуже багато наркотику. Для продажу. Так я знову опинився в «системі». Доступ до «ширки» у мене був необмежений. Я продовжував ходити на роботу, створювати видимість нормального життя, ростити сина. Було тільки одне «але» - я коловся. Знову треба було щось міняти. Знову пішли клініки, промивання, бабки і т.д. Біг по колу. Нічого не допомагало. Син ріс, починав розуміти, що я наркоман. Моє сімейне життя безнадійно руйнувалося.

У 2010 році помер батько. Він дуже сильно переживав через мене і у нього не витримало серце.

Мої витівки для рідних стали нестерпними. Я виносив з дому все без розбору. Йшов «по головах». У 2014 році дружина забрала речі, дитину і пішла.

Я почав колотися і пити без міри. Додому до мами забігав для того, щоб щось вкрасти і пошарити в холодильнику. Мій син вже ходив до школи, а я старанно уникав зустрічей з ним. Люди плювалися в мою сторону. Мене називали «кінченим» в очі. Крав я буквально все, що погано лежить. Мені було б легше, якби мене вбили. Тюрма здавалася не гіршим варіантом. Було дуже соромно так жити. Часто, валяючись на підлозі в «кумарі», я плакав і просив у Бога смерті. Про прощення не мріяв - думав, що вибачення мені немає. Хотілося здохнути, щоб нікого не мучити. А накласти на себе руки не вистачало мужності.

Мене знову відвезли в психлікарню. Там у мене відбулося чергове передозування, і лікар відмовився мене лікувати далі. Сказав, що у моєму випадку допоможе тільки Бог.

Мамі дали координати реабілітації в Макарові. Я погодився їхати на центр. Мені просто хотілося померти, і не було різниці, де саме. Реабцентр - так реабцентр. Я не шукав Бога, Він Сам знайшов мене. Це був кінець 2016 року.

На центрі почали відбуватися чудеса. На моє здивування, я не помер і кінець світу не настав. Навпаки - мені ставало краще, з'явилося бажання жити. Зникла тяжкість. Я почав пробувати робити маленькі кроки до Господа, допомагати людям навколо мене. Іноді виходило, і я радів цим маленьким перемогам.

На завершення реабілітації перед моїм хрещенням  у мене піднялася висока температура. Ні збити її, ні поставити діагноз лікарі не могли. Мені було дуже погано. Я розумів, що для температури є серйозні причини, і думав, що помру.

4 березня я уклав Завіт з Господом. Вранці моя температура була 39,5. За мене молилася вся церква і центри реабілітації. До вечора температура різко впала. Я так і не зрозумів чому.

Через деякий час я поїхав здавати кров на ВІЛ. Відповідь була позитивною, як я і підозрював. У мене було всього 14 клітин (при потрібному мінімумі 600). Необхідна була терапія (АРТ). З'ясувалося, що у мене ще й туберкульоз. Всі мої аналізи були поганими. Терапію в такому випадку не можна призначати, бо це б вбило мене. Це був вирок. Мене направили в обласну лікарню до професора. Поїхав, щоб почути, скільки мені залишилося жити. Молився, як ніколи. Становище було безнадійним.

Добре пам'ятаю той день. Професор за столом довго перебирав мої папери. Я сидів і молився. Він підняв на мене очі і запитав - чи усвідомлюю я, що сталося? Я відповів, що не дуже. Він щось бурмотів, але я його не розумів. Почув тільки, що туберкульоз я переніс на ногах! Я відповів, що це Божа слава. Лікар сказав, що сперечатися не буде, але і пояснювати нічого не буде. Призначив мені терапію і профілактику туберкульозу. Я вийшов з кабінету збентеженим. Потім я підійшов до консультанта за хоч якимись роз’ясненнями. Вона подивилася мої папери і сказала, що мій випадок поодинокий, адже я повинен був згоріти від температури - і це було б нормально. А те, що я живий і туберкульозу немає - ось це зовсім ненормально. За її практику такого ще не було. Сказала, що це чудо і мені не можна про це мовчати.

По дорозі додому я плакав, як дитина. Я намагався зрозуміти, за що мене Господь помилував, чому я живий  -  і не знаходив причини. Це було вище мого розуміння - яка безмежна Божа любов до мене!

Сьогодні я служу людям в центрі реабілітації. Це те місце, де я потрібен. Я щиро радію, допомагаючи таким самим, як я. Ми командою їздимо в тубдиспансер. Для того, щоб підтримати, допомогти і засвідчити про Божу любов хворим людям.

Я помирився з моїм сином і колишньою дружиною. Вона вийшла заміж, народила другу дитину і радіє моїм стосункам з сином, турботі про нього. Я розумію, що це не моя заслуга. Мені важко усвідомити, як вони промучились зі мною стільки часу. Те, що вони пробачили мене, міг зробити лише Господь. Для мами я знову бажаний гість. Разом з сестрою, її чоловіком і племінниками ми часто збираємося на святкові обіди у батьківському домі.

Господь дав мені кохану дівчину. Вона з нашої церкви і ми молимося про Божу волю на створення сім’ї. Наприкінці весни ми плануємо створити сім'ю. У березні плануємо оголосити заручини.

Можу впевнено сказати, що я дійсно щасливий і вільний сьогодні. Тепер я знаю, що таке справжня свобода - це свобода від любові до наркотиків! Я розумію, що ніколи не зміг би позбутися цього, якби не Божа любов і милість до мене. І це не моя заслуга. Таку свободу дає тільки Ісус Христос!

Безкоштовна реабілітація для алко та наркозалежних в Макарові. Телефонуйте:

(096) 010 1101
(099) 631 2200
(073) 073 2224